Експеримент психолога

А ти спроможний злізти з голки віртуальної реальності?

Експеримент психолога:  Віра Рикліна джерело www.realisti.ru

Переклад з російської В.Лози.

Моя робоча гіпотеза була наступною: сучасних дітей забагато розважають, в результаті вони не вміють себе зайняти, уникають зустрічі з власним єством, від чого, в свою чергу, свого внутрішнього світу зовсім не знають і навіть бояться його.

За умовами експерименту, учасник погоджувався провести вісім годин у безперервній самотності, не користуючись ніякими засобами комунікації (телефоном, інтернетом), не вмикаючи комп`ютер чи інші ґаджети, а також радіо і телевізор. Решта людських занять – гра, читання, письмо, ремесло, малювання, ліпка, спів, музикування, прогулянки і т. ін. – була дозволена.

Учасники могли за бажанням робити записи про свій стан, дії, думки, що приходять у голову.

Строго на наступний після експерименту день вони мали прийти до мене в кабінет і розповісти, як усе пройшло.

За виникнення сильної напруги на психіку чи інших симптомів стурбованості експеримент слід було негайно згорнути й записати час і, якщо змога, причину його припинення.

У моєму експерименті брали участь загалом підлітки. Батьки були попереджені. Вони погодились забезпечити своїм дітям вісім годин самоти.

Вся ця затія видавалась мені цілком безпечною. Визнаю: я помилилась. До експерименту долучились 68 підлітків віком від 12 до 18 років: 31 хлопчик та 37 дівчат.

Довели експеримент до кінця (себто вісім годин пробули наодинці з собою) ТРИ підлітки: два хлопця та дівчина.

Семеро витримали п`ять (і більше) годин. Решта – менше. Причини переривання досліду підлітки пояснювали досить одноманітно: ‘Я більше не міг’, ‘Мені здавалось, що я зараз вибухну’, ‘В мене голова лусне’.

У двадцяти дівчаток та семи хлопчиків спостерігались прямі вегетативні симптоми: напади жару та лихоманки, запаморочення, нудота, потіння, сухість у роті, тремор рук чи губ, біль у животі чи грудях, відчуття ворушіння волосся на голові.

Майже всі відчували неспокій, страх, який у п`ятьох практично набув гостроти панічної атаки.

У трьох виникли самогубні думки.

Новизна ситуації, цікавість та радість від зустрічі з собою зникли у переважної більшості на початку другої-третьої години. Тільки десятеро з тих, що перервали експеримент, ‘відступили’ через три (і більше) години самотності.

Героїчна дівчинка, що довела експеримент до кінця, принесла мені щоденник, в якому вона усі вісім годин описувала свій стан. Тут вже волосся заворушилось у мене (від жаху).

Що робили мої підлітки під час експерименту?

-        готували їжу, їли;

-        читали чи намагались читати;

-        робили якісь шкільні завдання (тривали канікули, але з відчаю багато дітей схопились за підручники);

-        дивились у вікно чи вештались квартирою;

-        вийшли на вулицю та вирушили до магазину чи кафе (спілкування було заборонене умовами експерименту, але вони вирішили, що продавці та касири не рахуються);

-        складали головоломки чи конструктор ‘Лего’;

-        малювали чи намагались малювати;

-        милися;

-        прибирались у кімнаті чи квартирі;

-        бавилися з кішкою чи собакою;

-        займались на тренажерах чи робили гімнастику;

-        записували свої відчуття чи думки на папір;

-        грали на гітарі, піаніно (один – на флейті);

-        три писали вірші чи прозу;

-        один хлопчик майже п`ять годин їздив містом на автобусах та тролейбусах;

-        одна дівчинка вишивала за канвою;

-        один хлопчик пішов до парку атракціонів та катався три години так багато, що його почало рвати;

-        один юнак пройшов Петербург від кінця до кінця – близько 25 км;

-        одна дівчинка відвідала Музей політичної історії та ще один хлопчик – зоопарк;

-        одна дівчинка молилась;

Практично всі в якийсь момент намагались заснути, але ні в кого не виходило, в голові нав`язливо крутились ‘дурнуваті’ думки.

Припинивши експеримент, 14 підлітків полізли до соціальних мереж, 20 подзвонили приятелям на мобільний, три зателефонували батькам, п`ять пішли до друзів додому чи надвір. Решта ввімкнула телевізор чи занурилась у комп`ютерні ігри. Крім того, майже всі майже відразу почали слухати музику в навушниках.

Усі страхи й симптоми щезли відразу по припиненні експерименту.

63 підлітки заднім числом визнали експеримент корисним та цікавим для самопізнання. Шестеро повторили його самостійно та стверджують, що з другої (третьої, п`ятої) спроби у них вийшло.

Аналізуючи власні відчуття під час досліду, 51 чоловік вживав словосполучення ‘залежність’, ‘виходить, я не можу жити без’, ‘доза’, ‘ломка’, ‘синдром відміни’, ‘я постійно потребую’, ‘злізти з голки’ і т.д. Всі без винятку говорили про жах та здивування від думок, що лізли їм в голову в процесі експерименту, та про неспроможність їх уважно ‘розглянути’ через погіршення загального стану.

Один з двох хлопчиків, що успішно завершили іспит, усі вісім годин клеїв модель вітрильника з перервами на їжу та прогулянку з собакою. Другий (син моїх знайомих – наукових співробітників) спочатку розбирав та систематизував свої колекції, а потім пересаджував квіти. Жоден з двох не зазнавав протягом досліду ніяких негативних емоцій і не зазначав виникнення ‘дивних’ думок.

Отримавши такі результати, я, чесно кажучи, трохи злякалась. Адже гіпотеза гіпотезою, але коли вона підтверджується таким ось чином… До того ж, не можна нехтувати тим, що в експерименті брали участь не усі підряд, а лише ті, хто зацікавився та погодився. 
А що ви про це думаєте?